(до 100-річчя від дня народження Віктора Міняйла)

Віктор Міняйло

Чи не найавторитетнішим дослідником творчості Віктора Олександровича Міняйла є критик, літературознавець і прозаїк Григорій Штонь. Отож і розпочнемо з його вагомого слова: «…Хоч би як багато про таємниці художньої творчості було написано, справжній митець їх щоразу помножує. Причому, стосується це не лише ним створеного, а й ним прожитого, яке так чи так відбивається у слові, впливає на його тональність, образний зміст – практично на все, що цим словом, як певною духовною субстанцією, виражено. Та ось, уявіть на хвильку, що ви розмовляєте з людиною, за скельцями окулярів якої навдивовиж спокійні, ба й холоднуваті очі, чоловічки яких аж ніби стиснуті глибоко затамованим і водночас жорстко «дисциплінованим» болем. У рисах обличчя цієї людини теж багато промовистого; їхня витончена строгість миттєво породжує згадку про дитинство і фотокартки за склом суворо застиглих перед об’єктивом старших і молодих чоловіків, що ні одягом, ні формою майже обов’язкових вусів не дозволяли собі відійти від усталеного уявлення про інтелігента. У першому чи енному поколінні – не суть важливо – народ плекав і народ висував із своїх рядів у цей прошарок не тих, хто інтелігентом народився, а хто ним прагнув стати і став. Стриманість манер, виваженість кожної фрази, ясність і викінченість думки – це вже похідні втіленого вашим співрозмовником образу, що неначе зійшов з давніх дагеротипів і чемно підтримує з вами бесіду, жодного разу не замірившись на те, щоб взяти її у власні руки і повести у вигідному чи потрібному для себе напрямку».

«Невже саме таким не лише виглядав, а й був Віктор Міняйло?» – щиро здивується той, хто, можливо, уявляв автора «Зір і оселедців» чи «Останнього рубежа» абсолютно іншим. Іншим, до речі, небезпідставно: авторський стиль, якщо він воістину оригінальний і, що головне, цілком в межах самого себе природний, так чи так – але «фотографує» письменника як людину ізсередини набагато краще, аніж навіть щоденне з ним спілкування. Отож і Віктор Міняйло, судячи з його обігрітого і уяскравленого всіма барвами багатоликої народної душі письма, мав би бути людиною не лише вроджено мудрою, а й непідробно веселою, балакучою… Можливо, оця його стриманість, оця скупість кожного жесту і звична зімкнутість губ була продуманою і підтримуваною ним грою у когось іншого?

Можна було б, звісно, цю і багато інших рис характеру Віктора Олександровича (скажімо, схильність до настроєвого мінору) пояснювати, як це поспіль робиться, обставинами дитинства, юності, більш зрілих літ, котрі припали на трудні часи. Для цього досить простої констатації «заспівних» віх його життя.

Народився Віктор Олександрович Міняйло 5 листопада 1919 року в селі Строків Попільнянського району на Житомирщині в родині службовця. Дитинство і шкільні роки пройшли у селі Городище-Пустоварівка Володарського району Київської області, де очима підлітка побачив страхіття Голодомору 1932-1933 років. У 1939 році закінчив Київський залізнично-будівельний технікум і був призваний на строкову службу в армію, звідки демобілізували за станом здоров’я. Пережив гітлерівську окупацію. Чудом залишився живий. Після війни працював геодезистом-розвідником, економістом, учителем, землевпорядником, а вночі займався творчою письменницькою роботою.

Перші публікації з’явилися ще перед війною – 1938 року в газеті «Сталінське плем’я» та в журналі «Літературний Донбас» у № 10; пізніше в 1940 році – у «Київському альманасі».

Переживши колективізацію, Голодомор, репресії 1937-1939 років, німецьку окупацію, переслідування за перебування на тимчасово окупованій гітлерівцями території, де опинився внаслідок одержаного в Червоній Армії каліцтва, у повоєнні роки він півтора десятиліття не мав змоги реалізувати свій величезний літературний талант. Лише під час «Хрущовської відлиги» Віктор Міняйло потужно вибухнув як прозаїк першої величини. У 1959 році виходить його перша повість «Перо жар-птиці», яка була одразу ж перекладена на російську мову.

1959 рік. Віктор Міняйло видав свою першу книгу «Перо жар-птиці»

1961 року Віктора Міняйла прийняли до Спілки письменників України. У 1963 році вийшла нова повість «Блакитна мрія», наступного року – повість «Людське ім’я», ще через п’ять років – «Дзеркальний короп».

Та несподівано для тих, у кого письменницький імідж Віктора Міняйла утвердився як письменника-гумориста, він береться за «серйозну» прозу. Дилогія «Посланець до живих» (1966) та «Кров мого сина» (1975), «Останній рубіж» («По цей бік правди») (1985), присвячені темі воєнного лихоліття, потрясли особливим трагізмом і глибиною проникнення у складні долі тих, кому, як і автору, довелося пережити гітлерівську окупацію.

До своєї воєнної прози Віктор Міняйло повертався неодноразово майже до кінця своїх днів. Скажімо, у роман «По цей бік правди», виданий у 2009 році, автор вніс більше сотні нових та суттєво редагованих сторінок.

У 1979 році вийшла дилогія «Зорі й оселедці» та «На ясні зорі»…

Віктору Міняйлу вдалося сказати правду про велику кривду рідного народу. Змістом його творів стало життя українського села за радянської влади, яке знав не з чиїхось слів, бо з теорією і практикою сталінізму, а надто ж – з аграрним її варіантом, стикався віч-на-віч, пів століття працюючи у селі. В людині мислячій, спостережливій і душевно вразливій цей досвід не нагромаджував оптимістичних вражень.

Вершинним твором у цьому ряду став «Вічний Іван» – роман, за який у 1996 році автору було присуджено Національну премію ім. Тараса Шевченка. Причому премія присуджена за твір, який був опублікований лише в часописі «Основа», і тільки після найвищої літературної відзнаки України виданий окремими книгами у 2001 та у 2004 роках.

Зі своїх гумористичних і сатиричних повістей та оповідань початку своєї літературної діяльності прозаїк виніс не просто бридливу відразу, а кипучу ненависть до міщанина, в яку б обгортку не упаковувала того дійсність: чи то голова волревкому Хома Неживий, чи жебрак Теофіл Попідтиненко, чи жмикрути-садисти Кузьма і Палажка Титаренки з двадцятих років становлення на селі радянської влади, чи зрадники-поліцаї з воєнних романів, чи пристосуванці-безбатченки наших днів. Віктор Міняйло знайшов їм дуже влучну назву – хохлуї, тобто гібрид хохла з холуєм.

Антиподами цих хохлуїв у творах письменника виступають прості селяни – Іван Лановенко, Степан Курило, велика родина Половців, Олекса Копитенко, Ніна Оскілко, Фросина Ковалиха і сотні інших, з якими він жив поруч більш як пів століття до переїзду у Білу Церкву і яких добре знав. Хоча термін «прості» автор спростовує кожним рядком своїх творів, бо герой його оповідань, повістей і романів – то цілий Всесвіт, який не дано осягнути сповна навіть такому видатному майстру, яким був Віктор Міняйло. Автор любив їх. Віктору Міняйлові вдалася любов. Він жив у любові і висловив її у своїй творчості. Цю провідну рису Віктора Олександровича точно підмітив відомий літературний критик Ігор Кравченко, при цьому підкресливши, що у своїй любові до людей видатний прозаїк «…акумулює різні, часом протилежні стильові течії, синтезуючи їх в унікальний авторський стиль… І класицист, і традиціоналіст, і письменник необарокового спрямування, і модерніст, і постмодерніст, і символіст, і примітивіст, і герметист, і авангардист, і екзистенціаліст, і сюрреаліст, і абсурдист, і майстер чи дослідник химерних гумористичних і т.д. текстів…»